Сценарій урочистої лінійки-реквієм "Ти - вічний біль, Афганістан"

  Мета: ознайомити дітей з однією із трагічних сторінок історії , через поезію, пісні, спогади учасників тих подій, донести до юних сердець, що будь-яка війна – це безумство, катастрофа для людства; виховувати у дітей почуття патріотизму, поваги та шани до тих, хто став свідком і учасником військових подій в Афганістані.

Наочне оформлення: плакат «Ти – вічний біль, Афганістан», політична карта Євразії, фотографії земляків, які виконували інтернаціональний обов’язок, вирізки з газет про воїнів-афганців.

Музичне оформлення: записи пісень про війну в Афганістані.

Обладнання: стелаж для виставки, акустична система, магнітофон, мікрофон.

Хід лінійки 

Ведучий 1. Дорогі діти, шановні вчителі та гості. Сьогодні ми зібралися, щоб пригадати одну з трагічних сторінок історії нашого народу, пригадати події, які донедавна були маловідомі. Наша лінійка-реквієм  присвячується вшануванню подвигу воїнів, які в далекому Афганістані виконували свій інтернаціональний обов'язок.

Ведучий 2. 15 лютого 1989 року радянські війська були повністю виведені з Афганістану. Тепер цей день відзначається в Україні як День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Ведучий 1. Ніхто не забутий, ніщо не забуто. Та щоб не забути, треба пам'ятати, а щоб пам'ятати, треба знати. Так сталося, що 30 років тому, 25 грудня 1979 року, частини обмеженого контингенту радянських військ ступили на землю багатостраждального Афганістану. Україна тоді входила до складу Радянського Союзу, і тому наші солдати теж стали учасниками воєнних дій.

Ведучий 2. «Нема більшої любові, ніж та, коли поклав душу свою за друзів своїх»,  - сказано в Євангелії. Тож наші хлопці віддавали своє життя, вважаючи, що захищають інтереси дружнього афганського народу.

Читець. Минають дні, і йдуть роки,

Життя листки перегортає,

А біль Афгану —навіки,

В душі чомусь не замовкає.

Ведучий 1. 15 лютого 2009 року виповнюється   20 років  як   вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Не можуть матері  забути  загиблих  та покалічених  синів,  а дружини  та діти — своїх чоловіків і батьків.

Ведучий 2. Що ми знаємо про афганську війну? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр. Будь-яка війна у цифрах — це страшно й моторошно.

 Ведучий 1.  Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. Для тих, хто не повернувся: 9511 убитих у боях, 2386 померлих від ран. 817 — від хвороб, 1739 — чиї життя забрали аварії і катастрофи.

Ведучий 2. І для живих. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч.  У цій війні загинуло більше 15 тисяч наших солдатів, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон.

Ведучий 1.    Що ж це за країна, яка завдала так багато  болю ?                   Афганістан — держава, розташована в Півдекно-Західній Азії. За площею вона майже така, як наша Україна. Але кількість населення утричі менша. Це тому, що                 Афганістан – це 70  %  гірської місцевості  з  бідною  рослинністю,  це хребет Гіндукуш з найвищими у світі вершинами. Понад 80 % населення проживають в аулах у злиднях. 3 млн. людей (20 %) ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність належної медичної допомоги, масова неписьменність та висока сме­ртність. Але не тільки це...

Читець Афган — и рана, и тоска,

                        И боль за то, что было, что предали,

                        И пули, что свистели у виска,

               И жизни, что безвременно увяли.

Ведучий 2. У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися й руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду, Почали формуватися загони «маджахетів» («борців за віру»). У країні спалахнула громадянська війна.                     

Ведучий 1. У грудні 1978 року між  СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов'язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР    на    чолі    з    Л.І. Брежнєвим продемонструвало    готовність    надати прокомуністичному режиму НДПА Бабрака Кармаля реальну воєнну підтримку.

   Ведучий 2.  27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984—1985 роки. 

Ведучий 1. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов'язок, тобто захищають братній народ.

Чому ви в мене стріляєте?

 Я на цівці свого автомата несу вам свободу,

Я навчу  вас, як треба жити,

Я зроблю вас щасливими.

Я приніс вам свободу.

Ось вона — на цівці автомата.

Беріть її, не бійтесь...

Невдячні ви люди.

  Ведучий 2. І вони, сліпо обдурені, «наводили лад» у тій країні «вогнем і мечем».

  Ведучий 1. Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі ж обов'язки в Іспанії, Угорщині, Чехії...

 Ведучий 2. Афган плював їм кулями в обличчя. Брудна підступна війна... За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім'я якої мети загинули десятки тисяч юнаків?

 Читець.  Ой сини, сини, наші соколи, хіба для смерті народили вас матері?! Вони вас плекали з крихіток, щоб вижили, працювали, кохали, а не повернулись до рідної домівки обпаленими війною пораненими лелеками чи лише осінніми зорепадами нагадували про своє існування.

    Читець.  «Мамо, я не хотів і не думав повертатись додому чорною     стрічкою на свій портрет, буйним кленом біля нашої хати. Простіть мене, рідна».

Учениця. Подумати, —

Як легко вбити людину

 І як важко після цього житі

 І я — уже жива мішень.

І по мені уже стріляють,

 І хоч невесело від того.

Що мішень,

Зате радію, що жива.

Учень.

Їх немає вини —

Цих ошуканих юних Іванів,

Що орошують кров'ю

Сипучі і згірклі піски.

їм нема що робить

В цім далекім, чужому Афгані.

І за що побратими кладуть українські кістки?

Учениця.

Будь же проклята доба,
Коли в ранах конають солдати,
А комусь на погони
Кидають криваві зірки.
Як від суму сивіє
У Сумах згорьована мати,
Що і досі не вірить
В гіркі похоронні рядки...

Учениця.
Чекала мати,
Так чекала сина!

Цвіла і одцвітала калина,

Додолу стиглі ягоди ронила...

Та де ж у неї бралась тая сила —-

Вже й після похоронки ждати сина!

Все бачила у снах чи маренні:

Десь на чужому полі він поранений,

І кличе маму дать води напитися..

Довіку сон той буде мамі снитися.

І ніч, і день, із жалем і печалями

Він знов безсонням в шибку стукає

І серце материнське повнить мукою. Учениця.

 Але сина — нема!

І ніколи вже більше не буде,

1 їх тисячі більш

Не воскреснуть, не встануть з могил.

Там в Афганських пісках

Прошивало навиліт їм груди

Й на вустах запікався

Густий і задимлений пил...                                                       

    Ведучий 1.  В Україну з Афганістану не повернулося  72 військовополонених та зниклих безвісти.

    Ведучий 2. І не тільки синів у матерів забирала війна, а й забирала батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться додому. А поки не було тата, вони розмовляли з портретами.

Учениця.

Літо проминуло, і пройшла зима,

А тебе, наш любий, все нема й нема.

Може заблукав ти, чи поліг в бою,

Ставши враз зорею у чужім краю?

Пролетіли роки, весни відцвіли,

Ми тебе, наш татку, так і не знайшли.

Лиш про тебе згадка — фронтові листи,

У яких і досі ще воюєш ти.

Звучить пісня «Разговор с портретом»

Ведучий 1. Не повернувся чийсь батько, не повернувся чийсь син, але рідні  продовжують чекати звістки. Особливо чекає мама. І пише сину листи.

Посміхнувся поштар винувато,

Що сказати мені — він не знає.

  Не приніс знов листа ві солдата,     Адже знає, що так я чекаю.

Ти пиши мені, синку, частіше

Хай дорослий, – мені ти дитина.

Повертайся додому скоріше,

Дорогенький, хороший мій сину.

Мені часто ти снишся ночами,

А прокинусь — тебе вже не бачу.

Подивлюсь на портрет твій і часто,

Щоб ніхто не помітив, я плачу.

Знаєш, сину, мені 38,

Я бадьора, зовсім не хворію.

Все гаразд у нас дома, та тільки

Я чомусь, мій хороший, сивію.

Я думками, синочку, з тобою,

Ти пиши, щоб душа не боліла.

Щоб діждалась тебе молодою

І чорнява була, а не біла.

Ведучий 2.  Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. І понесли чорні птахи смерті похоронки в Україну, не минули нашого краю. 75 юнаків нашого району виконували інтернаціональний обов'язок. Хлопці поверталися додому, але не всі.

У рамочці -— весняне фото.

Це він — її єдиний син...

Вже п'ята осінь біля плоту

Злітає листям з горобин.

Син вже до неї не вернеться,

Не відведе з очей туман.

Неначе рана біля серця.

Той вічний біль — Афганістан.

У рамочці — привітне фото

і запізнілі ордени.

Та матері німу скорботу

Вже не розрадять і вони,

Слова утіхи... Де їм взяться.

Коли печаль ----- не день, не рік...

Було йому лиш 19,

І так залишиться навік.

Як серце матері зігріти ?

Як висушить той крик слізьми?..

                  У неї був на білім світі

                  Всього один-єдиний син.

Ведучий 2. Пам'ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелося б нам мовчати, коти б так пом'янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Страшна смерть будь-якої людини.

Ведучий 1. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори.

Учениця.

Спить у гільзах патронів

Чорне горе мільйонів,

Сплять повішених очі,

Сплять прокльони жіночі,

 Сплять уста спопелілі,

                   Сплять усмішки зітлілі.

               Сплять гіркоти вдовині,

              Бухенвальди, Афгани, Хатині...

             Сплять розстріляні крики, -----

              Людське горе велике,

             Що палило нам груди...

              Не будіть його, люди.

Учениця.

          Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що з печалі сивіла,        Іменем сина, що батька не знав!

Іменем батька, що в січі смертельній упав

Я проклинаю війну жорстоку. —    
Вона відібрала у людства спокій.     
Іменем тих, хто в колисці сьогодні,        

Іменем тих, хто над краєм безодні,         

           Іменем ще не народжених,

           Сном немовлят не стривожених.

Кличу з війною вийти на бій

Мир відстояти Землі голубій.

Ведучий 2. Нехай наша лінійка не закінчиться із дзвінком. Прийдіть додому, розкажіть про почуте своїм батькам, сусідам, одноліткам. Бо про це повинен знати кожен, бо про це повинні пам’ятати всі.